Сардинська мова
Сарди́нська мо́ва (іноді са́рдська, limba sarda, камп. lingua sarda) — мова романської групи індоєвропейської сім'ї, якою розмовляює населення острова Сардинія (Італія). Походить від діалектів латини, поширених на Сардинії, і дуже давно ізольованих від основного масиву романських ідіомів. Низка рис сардинської мови відрізняє її від усіх або майже всіх інших романських мов.
Мова вважається однією з найближчих генеалогічних нащадків, якщо не найближчою, до латини, про що говорять багато романських мовознавців. Однак вона також включає в себе долатинський (переважно палеосардинський і, в значній мірі, пунічний) субстрат, а також візантійський грецький, каталонський, іспанський та італійський суперстрат внаслідок політичної належності острова, спочатку ставши візантійським володінням, після чого був довгий період самоуправління, потім, у період пізнього середньовіччя, під вплив піренейських держав, а з 18 століття зазнає впливу італійської мови.
Сардинська мова традиційно поділяється на: кампіданський та логудорський діалекти, якими розмовляють відповідно у південній та в північно-центральній частині Сардинії; на сьогодні теорія про існування чіткого кордону між цими діалектами піддається сумніву, більш розповсюдженою є думка про існування діалектного континууму з півдня на північ острову.
У 1997 році сардинська була визнана регіональною мовою разом з іншими мовами, якими говорили на острові. Починаючи з 1999 року, сардинці також є однією з дванадцяти "історичних мовних меншин" Італії, що визнається національним законом №. 482/1999. Проте життєздатність сардинської мови і далі під питанням, і ЮНЕСКО класифікує цю мову як ту, як перебуває "безперечно під загрозою", хоча приблизно 68,4 відсотка мешканців Сардинії повідомляють про те, що вони добре володіють сардинською мовою. Проте рівень володіння насправді є відносно високим лише серед старшого покоління, за оцінками, він знизився до приблизно 13 відсотків серед дітей і зберігається як успадкована мова, тобто мова, якою говорить сім'я, але не говорить оточення.
Мова вважається однією з найближчих генеалогічних нащадків, якщо не найближчою, до латини, про що говорять багато романських мовознавців. Однак вона також включає в себе долатинський (переважно палеосардинський і, в значній мірі, пунічний) субстрат, а також візантійський грецький, каталонський, іспанський та італійський суперстрат внаслідок політичної належності острова, спочатку ставши візантійським володінням, після чого був довгий період самоуправління, потім, у період пізнього середньовіччя, під вплив піренейських держав, а з 18 століття зазнає впливу італійської мови.
Сардинська мова традиційно поділяється на: кампіданський та логудорський діалекти, якими розмовляють відповідно у південній та в північно-центральній частині Сардинії; на сьогодні теорія про існування чіткого кордону між цими діалектами піддається сумніву, більш розповсюдженою є думка про існування діалектного континууму з півдня на північ острову.
У 1997 році сардинська була визнана регіональною мовою разом з іншими мовами, якими говорили на острові. Починаючи з 1999 року, сардинці також є однією з дванадцяти "історичних мовних меншин" Італії, що визнається національним законом №. 482/1999. Проте життєздатність сардинської мови і далі під питанням, і ЮНЕСКО класифікує цю мову як ту, як перебуває "безперечно під загрозою", хоча приблизно 68,4 відсотка мешканців Сардинії повідомляють про те, що вони добре володіють сардинською мовою. Проте рівень володіння насправді є відносно високим лише серед старшого покоління, за оцінками, він знизився до приблизно 13 відсотків серед дітей і зберігається як успадкована мова, тобто мова, якою говорить сім'я, але не говорить оточення.
