Норвезька мова
Норвезька мова (norsk) — мова германської групи, індо-європейської сім'ї мов, якою розмовляють у Норвегії.
Як установлено законодавством і урядовою політикою, тепер у країні є дві офіційні форми норвезької мови — букмол (bokmål, букв. «книжкова мова») й нюношк (nynorsk, букв. «нова норвезька»).
Приблизно до IX ст. давні скандинави залишали по собі писемні згадки за допомогою рунічного алфавіту, старших рун,— але це був, так би мовити, псевдоалфавіт, адже руни передавали передусім магічне значення, а кожен символ ніс автономне змістове навантаження. У часи вікінгів скандинавські мови поступово диференціюються й виокремлюється давньонорвезька мова, яку на письмі починають передавати молодшими рунами.
Розвій писемності прийшов до Норвегії разом з християнством, досить пізно — в XI ст., коли запозичено латинське письмо. Проте вже у XIV ст. Норвегію охопила епідемія чуми, яка залишила по собі повний занепад королівства (деякі історики говорять про втрату близько 2/3 населення), яке тепер підпало під владу Шведської, а згодом Данської Корони.
Відтоді Норвегія починає відлік своєї колоніальної історії під гнітом Данії. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова домінувала в царині політичній, культурно-освітній, економічній. Функціональність норвезької мови зведено до мінімуму. Читаючи данське письмо на норвезький манір, норвежці виробили своєрідний варіант дано-норвезької, який став асоціюватися з мовою норвезьких аристократичних освічених кіл, передусім столичних, хоч і був нічим іншим, як перекрученою чужою мовою. А в той час, як соціальні низи, периферія, спілкувалися сотнями діалектів, подекуди малозрозумілих центральним регіонам країни в силу географічної роздробленості Норвегії.
По здобутті часткової незалежності 1814 року Норвегія успадкувала цілком хаотичну мовну ситуацію: в столиці панувала дано-норвезька мова, освічена периферія вживала поряд з дано-норвезькою мовою чимало діалектизмів, тоді як простий норвезький селянин узагалі не вмів писати й читати своєю мовою.
І мовознавці Норвегії розділилася на два табори: один із них очолив видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (1812—1895), започаткувавши рух «норвегізації» дано-норвезької мови — модернізації правопису шляхом заміни ряду данських слів специфічними норвезькими, а також упровадження властиво норвезьких граматичних та фонетичних форм. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури — Ю. Лі, А. Х'єлланн, Г. Ібсен, Б. Б'єрнсон.
Цілком іншу ідею запропонував Івар Осен. Він вірив у те, що кожна нація має право на власну мову й власну писемність. У 40-х роках XVIII століття він об'їхав практично всі регіони Норвегії, вивчив більшість діалектів, розробив на їхній основі (а головно спираючись на західно-норвезький діалект, яким спілкується другий за чисельністю населення регіон Норвегії після південно-східного — ареалу навколо Осло) нову літературну мову, landsmål (буквально «сільська мова»). Дано-норвезьку відповідно охрестили riksmål («державна мова», «мова королівства»). Однак фактично ляндсмол зі своїм істинно норвезьким правописом (фонетичним) безпосередньо не співвідносився з жодним діалектом, адже був синтезом понад ста норвезьких діалектів, а тому йому одразу приклеїли «наліпку» штучності, вигадки, навіть авантюри. І хоча цей варіант літературної норвезької мови є набагато ближчий до давньонорвезької мови, аніж дано-норвезький, «освічені кола» мало не одностайно опротестували право ляндсмолу на існування, закидаючи йому присмак провінційності й простакуватості. Тож глибока дослідницька розвідка Осена могла залишитися в історії просто експериментом, якби ляндсмол не підхопили письменники. А. Віньє одним із перших обрав саме цей варіант літературної норвезької мови. Він вірив у витіснення «державної мови» «сільською мовою», переконуючи у цьому в своїх численних статтях. Тоді як видатний прозаїк та драматург Б. Б'єрнсон не визнавав за ляндсмолом права використання на державному рівні.
Наприкінці XIX століття мовне питання, окрім національного, набирає ще й соціального забарвлення. З ляндсмолом асоціювала себе передусім сільська периферія та соціальні низи в містах, а ріксмол був символом елітарних кіл найбільших міст.
Консервативна партія 1884 року на виборах до Стуртинґу поступилася лібералам. Як наслідок, 1885 року ляндсмол отримує статус другої державної мови в Норвегії. Відповідно до закону 1885 року в школах діти могли вибирати, яким варіантом мови навчатися, тоді як читати мусили вміти обома. Зважаючи на чималі розбіжності в правописі текстів, у свідомість норвежців поступово закладалася певна анархія правописних норм.
